• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Сторінка для дбайливих батьків.

Ґюдрун Скреттінґ

/Files/images/2020_r/Автор.jpg

Народилася 11 червня 1971 року в містечку Акерсгюс, неподалік Осло. Закінчила Норвезьку Вищу музичну школу, професійна піаністка, виконавиця класичної музики.

Згодом закінчила Норвезький Інститут дитячої книги й присвятила себе письменницькій діяльності. 2016 року дебютувала романом для підлітків «Антон та інші нещастя», за успішний дебют була нагороджена премією Міністерства культури.

/Files/images/2020_r/Книги про антона.jpeg

Восени 2017 року вийшло продовження книжки «Антон та інші зі зграї», отримала премію за найкращу дитячу книжку року в Норвегії. Восени 2018 вийшла друком третя книжка серії – «Антон Великий».

Вашій увазі пропонуємо усі три книги про пригоди дванадцятирічного Антона, який вважає себе справжнім нещастям. Проте в нього є найкраща подруга – Іне, яка завжди готова прийти на допомогу. Антон шукає татові наречену, Іне намагається помирити власних батьків. Та крок за кроком, витівка за витівкою – і задуми Антона та Іне стають все досяжнішими, а їхня дитяча дружба переростає в щось глибше і несподіване для них обох.

«Я завжди хотіла, щоб у кожній моїй книжці була важливий меседж. У перший книжці — це те, що абсолютно всі діти важливі, ніхто не є помилкою. У другій книжці — це те, чому важливо піклуватися одне про одного й захищати. А в третій книжці — про те, як Антон хоче стати багатим і що значить бути багатим? Але всі вони мають кумедні історії» - так говорить у одному з інтерв’ю про свої книги сама авторка.

Завітавши до нашої книгозбірні та познайомившись з чудовим хлопцем Антоном, у вас залишиться приємний післясмак, а сама книга допоможе віднайти відповіді на питання, які так хвилюють у підлітковому віці.

МЕРІ НОРТОН

/Files/images/2020_r/Mary Norton.jpg

1903 року в Англії в родині скромного лікаря народилася надзвичайна дівчинка, яку назвали Кетлін Мері. Чому надзвичайна? Тому що пізніше вона стала всесвітньо відомою дитячою письменницею і створила дивовижний казковий світ крихітних людей — роздобудьків. Свій творчий шлях жінка почала лише після тридцяти років. 1943 року побачила світ її перша книга «Чарівна маківка, або Як стати відьмою за десять легких уроків» («Мітла і металева кулька»). Ця історія разом із другою частиною, «Багаття і мітла», лягла в основу популярного американського фільму компанії Walt Disney Productions. Найвідоміша казка Мері Нортон — історія у п’яти частинах про роздобудьків. Її також неодноразово екранізували (телевізійний фільм 1973 р., міні-серіал 1992 р., фільм «Злодюжки» 1997 р., мультфільм «Аріетті з країни ліліпутів» 2010 р. і сімейний фільм «Роздобудьки» 2011 р.). Саме завдяки «Роздобудькам» у 1952 році Мері Нортон нагородили престижною Медаллю Карнегі за досягнення в художній літературі. На жаль, у нашій країні ім’я Мері Нортон менш відоме за імена інших англомовних дитячих письменників. Перші її історії були написані в середині ХХ століття, тобто понад п’ятдесят років тому. Та з того часу кожне нове покоління діточок у Великобританії, на батьківщині письменниці, та в багатьох країнах світу відкриває для себе цікавий світ її казкових персонажів.

/Files/images/2020_r/Роздобудьки.jpg

Хто такі «роздобудьки»? Це крихітні істоти, які живуть у наших з вами, звичайних людських будинках, але поводяться так тихо, що їх не видно і не чутно. Всі необхідні для життя речі - їжу, голки і нитки, клаптики тканини та інші дрібниці - вони «роздобувають», тобто «займають» у людей. І все б нічого, якби «роздобудьки» дотримувалися стародавнього правила і не траплялися людям на очі. Але одного разу ця заборона була порушена - і почалися пригоди!!!

Добрі та мудрі книги про роздобудьків подарують багато нових емоцій уважному читачеві — і зовсім маленькому, і більш дорослому. До того ж ці історії дозволять зануритись у неповторну атмосферу старої Англії часів королеви Вікторії, насолодитись динамічним сюжетом, чудовим сучасним перекладом і дотепними ілюстраціями Валерія Харченка.

А ще - нарешті дізнатися, куди діваються всі ті речі, які загадковим чином пропадають із наших будинків.

Завітайте до нашої бібліотеки та переконайтесь у цьому!!!

КРЕССІДА КОВЕЛЛ

Крессида Ковелл (15 квітня 1966) — британська письменниця. Вивчала англійську мову та літературу в Кібл-коледжі, а також здобувала фах ілюстратора у Школі мистецтв святого Мартіна та Брайтонському університеті. Живе та працює в Лондоні. Одружена, має трьох дітей — доньки Мейзі і Клементіна та син Олександр.

/Files/images/2020_r/kowel.jpg

Відома перш за все своєю серією «Як приборкати дракона», за мотивами якої компанією «DreamWorks Animation» знято анімаційний одноіменний фільм-трилогію, що мав великий комерційний успіх та номінувався на «Оскар».

Станом на 2015 рік, продано більш ніж 7 млн екземплярів книжок цієї серії по всьому світу.

Свого читача наша бібліотека теж порадує цією всесвітньовідомою серією книг: ви, може, не знаєте, та колись кожен вікінг мав власного дракона. Інші народи приручали собак, коней, буйволів... А вікінги - драконів. Однак юний вікінг спершу мусив упіймати собі дракона. Це було непросто. Потім - приручити його, а це ще складніше. Усе разом називають випробуванням драконячим вихованням. Того, хто його не пройде, виганяють із племені.

Коли Гиккус, геть не кремезний юнак, син вождя племені патлатих розбишак з острова Лобур, вирушив на лови свого дракона, він не сподівався, що пройти випробування буде легко. Проте навіть не підозрював, що йому з дракончиком Беззубком судилося стати героями!

Читати це так захопливо, як дивитися класні мультфільми!!!

ДЖОН ГРІН

/Files/images/2020_r/Грін і книги.jpg

Американський письменник, автор книг для підлітків, відеоблогер і творець освітніх онлайн відео. Джон Грін народився в Індіанаполісі, Індіана, 24.08.1977року. У 2000 році Грін закінчив Кеньон-Коледж з подвійним дипломом з англійської літератури і релігієзнавства.

Після закінчення коледжу Грін провів п'ять місяців, працюючи в якості студента капелана в дитячій лікарні. У той час він мав намір стати єпископальним священиком, але робота з дітьми, що страждають від важких захворювань, надихнула його стати письменником, і згодом створити роман "Провина зірок". Джон великий фанат футболу і, зокрема, команди Ліверпуль з Англійської Прем'єр-ліги, а у його дружини на Youtube є прізвисько — "Йеті" — оскільки вона ніколи не з'являється в кадрі.

Джон Грін лауреат багатьох престижних літературних премій, автор книг-бестселерів №1 у всьому світі, таких як "Провина зірок", "Паперові міста", "В пошуках Аляски", "Досить Катрін". Серед його численних нагород премія Майкла Прінца та Едґара Алана По. Джон Грін двічі був фіналістом книжкової премії LA Times та став одним із 100 найвпливовіших людей у світі за версією журналу TIME.

У нашій бібліотеці наявні три книги цього автора: «Провина зірок», «Паперові міста» та «Черепахи аж до низу». Ці твори для старшого шкільного віку і будуть цікаві як хлопцям так і дівчатам. Перші дві книги екранізовано, третя теж готується до виходу на екран.

«Паперові міста » - усе життя Квентин був здалеку закоханий у свою дивовижну сусідку — Марго Рот Шпігельман. Тож коли вона, одного дня відчинивши знадвору вікно в його кімнату, прокрадається в його життя, втягуючи в неймовірні пригоди, Квентин не може їй опиратися. Але ніч пригод закінчується, і на другий день у школі Квентин з’ясовує, що загадкова Марго таємничо щезла. А незабаром виявляється, що Марго залишила для нього підказки, і тепер саме він має відшукати дівчину, яку, йому здавалося, він так добре знав...

Приємного читання!!!

ВОЛОДИМИР АРЄНЄВ

Володимир Арєнєв – український письменник-фантаст, літературний критик, перекладач, редактор-укладач та дописувач до кількох друкованих та онлайн-видань. Сценарист документальних фільмів та автор чималої кількості аналітичних статей з літератури сьогодення. Номінант та переможець багатьох українських та міжнародних літературних конкурсів. Справжнє ім’я письменника – Володимир Костянтинович Пузій.

/Files/images/2020_r/arenev.jpg

Народився у 1978 році у Києві. У дитинстві захоплювався біологією, вирощував удома різних екзотичних комашок та амфібій. Тепер нікого, крім персонажів своїх книжок, не вирощує. Але в інших країнах обов’язково ходить до зоопарків. Має диплом з відзнакою Інституту журналістики при КНУ ім. Т.Шевченка за спеціалізацією «Журналістська майстерність та редакційно-видавнича справа».

Авторський доробок Володимира Арєнєва сформовано низкою різножанрових творів для широкої читацької аудиторії. З-поміж романів та оповідань Арєнєва найширшого визнання здобули твори «Бісова душа, або заклятий скарб» (вперше опублікований у 2001 році), «Книгоїд» (2004), «Сапієнси» (2019), а також популярний серед підлітків цикл оповідань про дівчинку Марту на прізвисько Відьма. Його твори перекладені англійською, естонською, литовською, німецькою, польською, французькою та іншими мовами. У травні 2019 року Володимир Арєнєв увійшов до списку «25 кращих письменників України»

Наша бібліотека вибагливому поціновувачу фантастики запропонує такі книги автора як:

 «Порох із драконових кісток» — Старшокласницю Марту кличуть Відьмою — і не даремно. Характер у неї складний, та й життя непросте: батько поїхав на заробітки, тож жити доводиться з мачухою, яку Марта терпіти не може. От тільки для вступу до столичного універу Марті потрібні гроші, багато грошей. І тому вона робить те, що в принципі законом заборонено. Викопує й заклинає те, що охоче купують на «чорному ринку», — давні токсичні кістки. Кістки драконів, що колись правили цією країною… Роман є фіналістом премій «Рейтинг критиків», «Літакцент», «Книгуру», увійшов до короткого списку Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2018» у номінації «Дитяче свято».

 «Дитя песиголовців» - Марта на прізвисько Відьма знає, чому батько повернувся з-за річки саме таким. Та вона досі не уявляє, що тепер їй робити і як його врятувати. Здається, єдина людина, котра може допомогти, — класний керівник Людвіг Штоц, та він віднедавна дуже сильно змінився. І це не дивно: після того, як в місті з’явилися песиголовці, все пішло шкереберть. Так, неначе минуле прокинулося й проростає у теперішньому житті гострими драконячими зубами… У грудні 2018 року портал «Барабука» назвав цей роман кращим українським фентезі для підлітків. Він увійшов до п’ятірки кращих українських книжок 2018 року за версією відеоблоґерів, а також у рейтинг «Найважливіших українських книжок 2018 року».

/Files/images/2020_r/Книги.png

Долучись і ти до цікавого світу фантастики, завітавши до Прилуцької міської бібліотеки для дітей ім. Павла Білецького-Носенка!!!

"Бібліотекар радить прочитати"

/Files/images/2020_r/008.jpg

Продовжуємо нашу рубрику "Бібліотекар радить прочитати". Сьогодні пропонуємо цікаву інформацію для наших користувачів підліткового віку і знайомимо із книгою Софі Кінселли "Пошуки Одрі".

Головна героїня роману - Одрі не може вийти з дому. Вона не наважується зняти темні окуляри навіть у приміщенні. Аж раптом у її житті з'являється братів друг Лінус. Схожою на скибку апельсина посмішкою він потроху знову виманює Одрі назовні. Завдяки підтримці Лінуса Одрі розуміє, що здатна робити те, про що раніше страшно було і подумати.

Несподівано виявляється, що знайти зворотній шлях до світу цілком можливо.

Мова, якою написана книга, досить легка. Увесь роман цілком можливо прочитати за кілька годин. Немає там ані складних мовних конструкцій, ані довжелезних речень на півсторінки.

Тож, запрошуємо юних прилучан до читання у Прилуцькій міській бібліотеці для дітей, бажаємо теплої осені та яскравих життєвих емоцій!

Під час карантину пропонуємо тексти програмових творів.

Олег Чорногуз

ВЕСЕЛІ ПОРАДИ

ЯК РОЗГАДУВАТИ СНИ

Певен, що в наш атеїстичний вік це питання хвилює багатьох. Якщо я не правий, то скажіть мені, чому й досі від своїх знайомих ми чуємо:

— Слухай, ти не можеш сказати, що міг би означати такий сон? Нібито я йду по рівній бруківці, дивлюсь, а то вже не бруківка, а звичайнісіньке болото. І воно мене засмоктує, засмоктує. Що б це означало?

— Гонконгзький грип. Згадаєш моє слово, через день-два захворієш. Пий горілку з перцем і їж цибулю й часник, — каже ваш знайомий.

І ви тієї ж миті відчуваєте, що вас і справді ломить, проймає то жар, то холод. Минає день, другий, а грипу нема. Є інше — догана на роботі за випивку. От піди і вгадай, до чого був той сон. А все чому? Ліквідували сонники. Перше, пам'ятаю, приснився сон: пес, приміром, укусив, але кров не пішла. Розгорнув сонник на потрібній сторінці, глянув і засяяв: поцілунок друга. Якщо собака, то поцілує друг, якщо сучка — то жінка. От на півдня і є роботи. Все згадуєш, хто ж тебе вкусив: сучка чи песик.

Сонник — то велике діло. Без сонників не проживеш і в атеїстичний вік. Бо сни, як відомо, сняться навіть тим, хто страждає на безсоння. То як же відгадувати ті сни? Перш за все, сон треба запам'ятати; по-друге, щоб він збувся (якщо це гарний сон), то, вставши з ліжка, нізащо не дивіться у вікно. Якщо поганий сон, негайно кидайтесь до шиби і вивчайте краєвид. І той поганий сон як рукою зніме. Отже, віднині ви свої сни можете регулювати. Але постає інше питання: як дізнатись — гарний сон чи поганий?

Вам сниться пес із ланцюгом на шиї. Ланцюг прикутий до будки і собачого полумиска. Це гарний сон. У будці тепло, затишно, гріє сонечко, повіває легенький вітерець, і пес спочатку їсть із череп'яного полумиска, а потім з олов'яного. Далі, дивись, і мідну миску хтось йому підставив. Це чудесний сон.

Якщо на собаці ще й золотий ошийник, прикрашений медалями з останньої собачої виставки, то це сон-мрія. Після такого сну можна спокійно сідати в метро, бігти по ескалатору, сідати в ліфт і навіть у таксі. Ніяка неприємність на вас не чекає.

Добре, коли сняться сходи. А краще, коли драбина. Не лякайтесь, як раптом побачите, що ви по ній деретеся вгору без голови. Голова ж ваша не на в'язах, а під пахвою чи прив'язана до ноги. Головне, аби ви дерлись угору. Це сон добрий. Не страшно, якщо несподівано спіткнетесь і полізете по драбині рачки. Ще краще, коли замість ніг і рук у вас виростуть лікті. Якщо це присниться, вважайте, що сон у руку.

Непогано, коли сняться крісла. Особливо, коли спочатку малесеньке-малесеньке, а тоді все більше й більше. Це гарний сон. Якщо сняться штани, та ще й протерті в одному місті, а крісла з більшого стають все меншими й меншими, то сон — не доведи господи.

Погано, як сняться ті ж самі сходи чи драбина, але голова у вас не під пахвою, а на плечах. Ноги — не лікті, а замість щаблів — павутинки бабиного літа. Це сон неприємний. Після такого сну можна негайно писати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

Недобре, якщо сниться той самий пес із позолоченим ланцюжком, але він не мирно дрімає, а б'є лапою по черепку й намагається перегризти ошийник. Якщо це йому не вдається — півбіди. Якщо ж обриває ланцюг і перекидає надщерблений полумисок — біда. Після такого сну не варто перебігати вулицю в недозволених місцях, іти на червоне світло й проситись у профспілкову відпустку.

Милий сон, якщо сниться лазня і вас тазиком ніхто не б'є по голові. Ви стоїте серед голих одягненим (у сні таке ж буває) і намилюєте самі собі шию. Після такого сну можна відвідувати наради, займатися самокритикою, кидати репліки під час зборів і ходити до молодиць. Погано, коли сниться та ж лазня, але ви голий серед одягнених і вас усі б'ють по голові тим же тазиком та одночасно намилюють шию і регочуть. Після такого сну не варто купатись у річках, озерах, басейнах, а також ходити по карнизах сімнадцятиповерхового будинку.

Мабуть, немає такого сновидця, який би не запам'ятав сон, у якому він хоче від чогось утекти. І не може. Це не страшний сон, і лякатись його не слід. Це гарний сон, бо, як відомо, самому від себе не втекти, хоч дехто й намагається.

Дуже неприємно, коли сниться жінка. Зодягнута в чорне, або ще гірше — взагалі не одягнена. Тут передчасно не радійте. Бо це, по-перше, сон, а по-друге, поганий. Бо ж відомо: жінки нікому не приносили щастя. Тим більше — чужі. Того тижня бійтесь гречки і не вживайте гречаної каші з вишкварками чи з козячим молоком.

Цього, гадаю, досить. Я навів приклади найпоширеніших снів. Інші, як на мій погляд, уваги не варті. Бо решта зв'язана з дріб'язками, сімейними та службовими. На кар'єрі такі сни не позначаються, їх не слід і запам'ятовувати. Може, знайдуться товариші, які не погодяться з моїм трактуванням снів і почнуть запевняти, що в житті все навпаки. Не вірте їм. То говорять або заздрісники, або люди, які більше вірять у забобони, ніж ви, і в них від того вже запаморочення. Чи варто прислухатись до їхнього базікання?

ЯК ПОВОДИТИСЯ В КІНО

Я не зупинявся б на цій пораді, якби не бачив у тому життєвої потреби. Тим більше є товариші, які переконані, нібито кіно так владно входить у наше життя, що відтісняє на другий план театр, оперу, філармонію, цирк і навіть пінг-понг. Воно, мовляв, уже так заполонило душу кіноглядача, що він, як табличку множення, знає, хто такий Олександр Довженко й Марчелло Мастрояні, Клод Лелюш і Марина Владі, дядечко Яковченко і Анук Еме, Сергій Параджанов і Марсель Марсо, Бергман і Мокімото.

Будь-коли й будь-де він (кіноглядач) може розповісти вам, хто з них кінорежисер, а хто кіноактор. Хто як грає і яке в нього хоббі. Не буду з цього приводу сперечатись. Може, й так. Може, глядач усе це й знає. А от як поводитися в кіно, то, я вас можу запевнити, знає не кожен. А все тому, що в нас і досі перед початком кіносеансу або ж у перерві між кіножурналом і кінокартиною не читається лекція на тему «Кіноглядач і його поведінка під час демонстрування фільму».

Поскільки це важливе питання випустили з планів своєї роботи товариші з кінофікації та працівники культури, я, — на громадських засадах, зрозуміло, — вирішив цю місію взяти на себе.

Моя перша порада: як тільки ви зайшли до кінозалу, негайно сядьте. Бажано — на своє місце. І, звичайно, в своєму ряду. Тоді зніміть шапку (якщо ви її носите), скиньте пальто чи плащ і покладіть на спинку стільця, що попереду вас. Якщо товариш чи товаришка безцеремонно почне лягати на ваш одяг, зробіть йому (їй) зауваження. Бажано голосно. У кінозалі завжди треба розмовляти дуже голосно, бо інакше вас не почують.

Роздягнувшись і добре вмостившись, лізьте до кишені. Своєї. Якщо ви жінка — то до сумочки. Діставайте бутерброд (хліб із сиром чи ковбасою) і їжте. Добре до ковбаси з хлібом іде часник. Отож не забудьте прихопити з собою один-два зубчики. Коли ви не взяли бутерброд, то жуйте кекс, облизуйте ескімо або лузайте насіння. Соняшникове, підсмажене на олії.

Як тільки на екрані з'являються титри, починайте читати. Теж голосно. Бажано так, щоб вас чули аж в останньому ряду. Читайте назву фільму, чиєї студії цей фільм, читайте, хто які ролі грає, потім коментуйте всі події, що відбуваються на екрані. Це, як не дивно, у кінозалах роблять не всі. Більше того, трапляються маловиховані типи, які починають шикати, або, простіше кажучи, затуляти коментаторові рота. Не дають чоловікові розкритись до кінця.

А як на мій погляд, то нехай товариш поговорить. Адже від цього подвійна користь: ви зайвий раз засвоїте, що відбувається на екрані, й дасте змогу сусідові чи сусідці показати себе.

Якщо ви надумаєтеся зупинити його чи її одразу ж після того, як з'являться перші титри, то так і знайте, що далі вже ви не дізнаєтесь, яка студія завжди робить гарні фільми, а яка погані, на чиї фільми варто ходити, а чиї краще дивитися по телевізору.

Тому не лайтеся з товаришем, не робіть йому ніяких зауважень. Хай читає, хай коментує, розповідає, що буде далі, хто кого підріже, а хто кого вб'є.

— Ось цей тип виживе, — покаже він на екран, — навіть після семи ножових ран. А он того, що стоїть коло кабаре, задавить «мерседес».

Потім несподівано він на всю залу зарегоче, й ви на собі відчуєте, як впливає на нього сучасне кіно, зрозумієте, яка перед вами чи за вами емоційно наснажена душа. Чи варто стримувати її поривання? Мабуть, ні. Бо не встигнете ви до пуття оцінити його, як він із вдячності до вас, щоб ви не бились марно в догадках, не перенапружували мозок, розповість, за що саме вбили сторожа чи генерала.

— А ось цей субчик… Ось цей, що в плащі, поцупить картину «Монна Ліза».

Потім від нього ви дізнаєтесь, чим закінчиться перша серія і з чого почнеться друга. Бо товариш уже бачив цей фільм двічі, але після цього піде ще раз. Якщо ви несподівано завовтузитесь, почнете нервувати, він вам порадить не переживати й не брати нічого близько до серця. Бо це, по-перше, кінофільм, а по-друге, в ньому грають ті ж артисти, що вже грали, якщо ви пригадуєте, в «Фантомасі» й «Анжеліці». Пояснить, де саме Жан Маре, а де Мішель Мерсьє. Якщо це наш фільм, то покаже вам Івана Миколайчука. Розповість, як йому довірили головну роль у «Тінях забутих предків».

— До речі, ви знаєте, що «Тіні» у Франції йшли під іншим заголовком — «Вогняні коні», — схопить вас за плече той товариш. — Цей фільм здобув у світі найбільше призів, дипломів і медалей, а в нас ніхто не міг додивитись до кінця.

Ви починаєте прислухатись, але раптом помічаєте вільне місце в передньому ряду. Підводитеся. За вами схоплюється ще десяток-другий кіноглядачів. Починають пострілювати спинки стільців. Із темряви вискакує адміністратор. Адміністратор — вона, жінка. У кінозалах чомусь завжди жінки за адміністраторів.

— Товариші, сідайте, — кричить адміністратор. — Ще не кінець. Це тільки така музика!

— А я хочу пересісти, — кажете ви.

— Як це ви хочете пересісти? — дивується вона. — А якщо всі отак почнуть під час сеансу пересідати? Ви уявляєте, що буде в залі?

— Та, бачите, он у першому ряду є вільне місце, а я того… короткозорий, — кажете ви.

У цей момент у залі зчиняється гамір.

— Не дадуть спокійно кіно додивитись! — зітхає один.

— Сідай уже! Чого ти стовбичиш? — вигукує інший.

Ви відходите до стіни й намагаєтесь пошепки щось пояснити адміністратору. Адміністратор вас не слухає й каже вам, що в кіно треба сидіти на одному місці з самого початку й до кінця. А ви, виявляється, і цього не знали. Нарешті адміністратор не витримує й каже:

— Ну, хіба вам доведеш? Ідіть уже сідайте, але щоб це було востаннє…

Ви обіцяєте й кидаєтесь до облюбованого вами місця. У цей час у залі спалахує світло, й ви ще встигаєте прочитати: «Кінець першої серії».

— А будь ти проклята, — кажете ви самі до себе, але вас хапає адміністратор за руку.

— Ви ще й досі не можете заспокоїтись? — питає вона. — Ганяєте по залу, людей нервуєте, ще й лаєтесь. Мабуть, за мітлою скучили? Це я вам можу організувати. Тротуари все одно нікому підмітати…

На щастя, кіноглядачі виносять вас на своїх плечах аж на вулицю.

— Фу-у! — полегшено зітхаєте ви.

А до ваших вух долітає:

— Ну й народ пішов! Не народ, а дикуни. Гунни! Половці! І коли вони вже навчаться поводитись у кіно, як люди?..

А й справді — коли?..

ЯК ВІТАТИСЯ

Якби життя не підказало мені цієї теми, я б ніколи не взявся за перо. Тим більше, що про це так багато написано в «Правилах поведінки». «За встановленим звичаєм, першим вітається чоловік із жінкою, молодший зі старшим, підлеглий з начальником». Або: «Молода жінка чи дівчина перша вітає чоловіка похилого віку». Тут усе ясне. Але де написано, як саме вітатись?

Крім того, все написано поверхово, без знання психології людей. Для прикладу наведу такий випадок. Молодий спеціаліст, без достатнього життєвого досвіду, без відповідних знань, закінчивши інститут чи технікум, прийшов на роботу. Познайомився зі своїм шефом, а наступного дня вперше зустрів його в коридорі. Що він робить? Уповільнює ходу, зіщулюється, наче кішка, що помітила, як насувається дощова хмара, серце в нього злякано теленькає.

Як йому бути в цьому випадку? Як привітати першого свого начальника? Сказати «привіт» чи підбігти, схопити його руку й довго трясти? А може, краще шаснути в якісь бічні двері? Вдати, що не помітив, шефа? Справді ж бо, як?

На мій погляд, шефа (назвемо його умовно — Петро Семенович) обов'язково слід привітати, хочете ви цього чи ні. І ні в якому разі не пробувати сховатися за найближчими дверима. А що, коли то жіноча туалетна?

Залишитесь на місці — й Петро Семенович поцікавиться: «Чого це ви перед початком робочого дня вчащаєте в жіночі туалетні?» Що ви скажете на це? Зізнаєтесь, що хотіли сховатись від шефа. А чого? Злякались. Що ж, Петро Семенович з рогами чи уражений радіацією?

Уявляєте, до чого все це може спричинитись? Ваш перший день роботи на цьому підприємстві може стати останнім.

Отже, треба вітатись. Але як? Піднести високо руку над головою, крикнути: «Я вас вітаю, шеф»? Чи, може, руку зігнути в лікті і, тримаючи на рівні власного вуха, гукнути: «Привіт, старина!»? А може, кинутись шефові в обійми чи поплескати його по плечу? Ні перше, ні друге, ні третє… То ж як вітати шефа підлеглому?

Варіант перший. Підлеглий з начальником зустрічаються в коридорі. Підлеглий тієї ж хвилини підбігає до начальника, хапає його праву руку своєю правою, а своєю лівою підтримує правий лікоть Петра Семеновича й ніжно та легесенько потискує пухленьку (якщо худа — то худеньку, як дощечка) долоньку й каже: «Добрий день, Петре-е Се-ме-но-о-ви-чу!» Коли дивитися збоку, то враження повинно бути таким, ніби ви зустріли батька після п'ятнадцятирічної розлуки.

Варіант другий. Приклад той самий. Коридорний. Біжите до Петра Семеновича підтюпцем. Його руку хапаєте одразу обома руками й довго трясете. Тулуб (ваш) при цьому повинен перетворитись на знак запитання.

Варіант третій. У кабінеті. Переступаєте поріг, підбігаєте до столу й дивитесь в очі так, щоб Петро Семенович не витримав, підвівся й простягнув вам перший руку. Її можете хапати так само, як при першому і при другому варіанті. На свій вибір.

Але ні в якому разі, перегнувшись коромислом через стіл, не намагайтесь поцілувати Петра Семеновича в губи. Це йому може не сподобатись. Не годиться цілувати й у лисину. Пам'ятайте, така форма вітань допускається лише під час ювілеїв, і то після третьої чарки. Тоді ви можете цілувати Петра Семеновича, скільки вашій душі завгодно й куди хочете. Але й тут за умови, якщо Петро Семенович випив не менше, ніж ви. В іншому разі може ляснути вас по губах і сказати:

— Ти б хоч свої тлусті варяниці обтер.

Негайно обтирайте. Рукавом. Своїм. І приступайте до діла. Цілувати можна мовчки, як кохану. Можна й примовляти: «Ви для мене, Петре Семеновичу, як рідний тато. Не думайте, що це в мені горілка говорить. Ні. Це вам кажу я, бо ближчої людини від вас для мене в світі не існує».

Варіант четвертий. Зустріч у ресторані чи в погрібку. Несподівано помітивши Петра Семеновича, намагайтесь негайно щезнути з очей і не лізти до нього зі своїми вітаннями.

Це зробити слід так, щоб ви думали, ніби він вас не помітив, а він думав, ніби ви його не помітили. Бо це той варіант, коли ваш шеф не тільки не хоче з вами вітатись, а й бачити вас не бажає.

Хочете ви цього чи ні, та раптом помічаєте, що, де б ви не з'являлись, там з'являється й Петро Семенович. Ви бігаєте по тих самих погрібках чи ресторанах, що й він, і неодмінно потрапляєте йому на очі.

Як у цих випадках вітатись? Ніяк. Тут треба вміти щезати. Якщо ви цього не зробите, то Петро Семенович не витримає, сам підійде до вас і, замість привітання, кине грубо й зло:

— Ти що, Ковтюх, стежити за мною надумав? Так от знай, що я нашим зарубіжним гостям показую історичні місця Києва. Й себе нікому паплюжити не дозволю. Навіть отаким жовчним типам, як оце ти.

Не додумайтесь після цього сказати йому «здрастуйте!». Це один із небагатьох випадків, коли начальство забуває чомусь привітатися з вами. Хоч у правилах сказано: «В товаристві вищестоячий начальник повинен неодмінно першим вітатися зі своїм співробітником». Вважайте, що Петро Семенович про цей пункт забув.

ЯК ДИВИТИСЯ В ОЧІ?

Перш за все потрібно з'ясувати — в чиї очі? Бо ж відомо, що очі бувають різні: очі начальника, очі підлеглого, очі товариша, очі незнайомого, очі коханої, очі дружини і, нарешті, очі тещі.

Бувають ще очі в котів, собак, лисиць, вовків, гадюк, вужів, мурах, мавп, крокодилів, ведмедів, зайців і свиней. Як дивитися в ці очі, ясно і без поради. Якщо перед вами свиня (дика) чи кобра, то, зрозуміло, найкраще в такі очі дивитись через сітку чи вікно клітки. Це ж стосується бегемотів, пантер, шакалів, гієн і диких собак динго.

Що ж до людських очей, то їх теж можна розглядати, але уже через скельця окулярів — звичайних чи кольорових. У кого стопроцентний зір, той може дивитись і без допомоги діоптрій.

Але нас цікавить питання, як саме дивитися в очі. Чи на всіх однаково, чи, може, по-різному? Безперечно, по-різному. Я гадаю, що ви без моєї поради розумієте: в очі Петра Семеновича, скажімо, не можна дивитись точнісінько так само, як в очі антилопи гну чи будь-якого представника з породи сумчастих.

Не можна заглядати з однаковою цікавістю в очі гюрзи й сусідки, що постійно зазирає в шпарку ваших дверей. Якщо в сусідчині очі треба дивитися доброзичливо, то гюрзу намагайтесь гіпнотизувати, хоч би як вона шипіла на вас.

По-різному дивляться в очі осла й навуходоносора. На осла ви повинні дивитися з любов'ю, на навуходоносора — зі співчуттям.

Не однаковими очима (є такий вираз) ви дивитеся в очі своєї жінки і в очі жінки свого приятеля. Погляд у бік власної дружини звичайний і трохи байдужий, а погляд у бік дружини друга нагадує погляд Нарциса.

Зовсім по-іншому ви зобов'язані дивитися в очі підлеглого. Їх слід вивчати. Вивчати поглядом кібця, який помітив біля нірки ласку. Для цього бажано посадити підлеглого в куток і там уже вивчати. Те ж саме можна проробляти з власною дружиною, якщо вона не проробляє цього з вами.

Якщо гіпопотама, тигра, гібона, вепра, вовкодава ви можете розглядати в чорних, зелених, синіх, оранжевих окулярах, то цього, безперечно, не можна робити з Петром Семеновичем, дружиною та її мамою. Не доведи господи почепити чорні окуляри на ніс, зайти в кабінет Петра Семеновича, глянути на нього згори вниз і при цьому випалити: «Ну, як ся маєш?» Чого коштуватиме вам ця фамільярність, дізнаєтесь після експерименту. Не дозволяється вивчати очі Петра Семеновича й під кутом у тридцять, сорок і більше градусів.

Може трапитись, що ви одягли окуляри, то дивіться, щоб під час роботи ці окуляри не злізли вам на ніс, а ви глянули на Петра Семеновича поверх них, трішки нахиливши голову. Так можна дивитись тільки на зубробізона, й то, якщо він далеченько. І останнє. Перед коханою ви часто-густо опускаєте очі і з якихось, відомих тільки вам причин, червонієте і боїтесь зустрічатися з нею поглядом. Цього нізащо не робіть перед своїм шефом. Якщо побоювання дивитись в очі ваша кохана розцінить як вашу захопленість, то начальник розцінить цей погляд по-іншому: остання анонімка, що прийшла на нього, — діло ваших рук.

Отож, начальству дивіться завжди в очі тепло, ніжно і благально.

Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 1872

Коментарi